Сучасні партизани — символ спротиву українського народу рашистській навалі

 Сучасні партизани — символ спротиву українського народу рашистській навалі 

   22 вересня 2001 року, в день 60-ї річниці з початку підпільно-партизанського руху в Україні в роки Великої Вітчизняної війни, у нашій країні вперше відзначався День партизанської слави, встановлений Указом Президента України № 1020/2001 від 30.10.2001.

 

111

Свято партизанської слави встановлено в Україні «...на підтримку ініціативи ветеранів війни та з метою всенародного вшанування подвигу партизанів і підпільників у період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, увічнення їхньої пам'яті...».

Про це сказано в Указі Президента України «Про День партизанської слави» від 30 жовтня 2001 року N1020/2001.

Це - державне визнання внеску народних месників у велику Перемогу над нацизмом, відновлення історичної справедливості щодо масової участі українського народу у визвольній боротьбі проти гітлерівської навали. Це - свято людей сильних духом і з чистою совістю, які не шкодували життя для перемоги над ненависним ворогом.

Перші загони партизанів з’явились в Україні восени 1941 року під Черніговом та Сумами під керівництвом Миколи Попудренка (на фото 1) та Сидора Ковпака.

Як відомо, організація руху опору в Україні проти німецьких окупантів та їх союзників у 1941—1942 роках була пов’язана з величезними труднощами. Офіційна концепція війни «малою кров’ю на ворожій території», що панувала напередодні війни, не передбачала дій партизанських загонів.

До літа 1942 року на території України продовжувало діяти лише близько десятої частини створених владою підпільних груп, або лише дві тисячі осіб. В кінці 1941 року нетривалий час діяв загін в околицях Нікополя й Кривого Рогу (500 осіб), що мав завдання знищити не пошкоджені шахти, але окупанти цей загін швидко ліквідували. Така сама доля спіткала й загін, що діяв взимку 1941—1942 років біля Павлограда і на східній Дніпропетровщині (близько 400 осіб). Довше діяли партизани в Криму.

Партизанський рух в Україні набув масовості з кінця 1942 року. Такий активний спротив окупаційному режиму з боку мирного населення виник внаслідок нещадного терору, масових вбивств, геноциду єврейського населення, вивезення молоді до Німеччини на примусові роботи.

У 1943 році партизани контролювали лісні райони Північно-Східної України, завдаючи значних втрат тиловим німецьким підрозділам, адміністрації та інфраструктурі цих районів. З наближенням Червоної армії восени 1943 року рух радянських партизанів в Україні пожвавився. Якщо на 1 січня 1943 року в Україні було 13300 партизанів (у 7 з’єднаннях і 155 самостійних загонах), то на 1 грудня 1943 року — вже 43500 партизанів. На початок 1944 року їх число зросло до 47 800 (близько 10% усіх партизанів в СРСР).

У травні-жовтні 1943 року загін Сидора Ковпака здійснив відомий рейд з Путивля через Волинь у Карпати з завданням «перерізати шляхи відступу фашистам», коли почалися бої за Дніпро.

У 1943 році пройшли також рейди менших загонів радянських партизанів: М. Наумова (на півдні Україні), Н. Мельника та О. Федорова (Правобережжя й Волинь). Партизанським формуванням розвідувального типу був загін Д. Медвєдєва, який діяв на Волині (частково на Львівщині та Грубешівщині) у 1942—1944 роках і виконав ряд терористичних актів проти окупантів, зокрема, убивство розвідником Миколою Кузнецовим у Львові віце-губернатора Бауера.

Після визволення України від фашистів та їх союзників партизани вели бої спільно з радянською армією, а згодом перейшли переважно у Польщу (частина на Словаччину), де відзначилася партизанська дивізія під командуванням П. Вершигори. Український партизанський штаб проіснував до 1 червня 1945 року; в кінці війни він керував радянськими партизанами у Польщі і Словаччині.

Окрему групу радянських партизанів в Україні становили невеликі загони та комсомольські підпільні групи, що виникали стихійно: «Молода Гвардія» на Донбасі, підпілля у Вінниці, загін капітана Кудрі у районі Диканьківських лісів та уздовж Ворскли. Майже 30 тисяч учасників руху опору загинуло або потрапило в табори смерті.

Дії партизанських загонів та підпільних організацій у роки Великої Вітчизняної війни нанесли непоправні збитки живій силі, інфраструктурі та техніці противника, здійснили неоціненний внесок у наближення Великої Перемоги над фашистами та їх союзниками.

Ще з радянських часів подвиг партизан-підпільників увічнюють у багатьох населених пунктах України пам'ятники, історичні музеї, музеї партизанської слави.

Саме тому, українській опір, українська боротьба, сучасний партизанський рух мають глибоке історичне підґрунтя

Якщо говорити про історичний контекст, то не можна не згадати: осередок вільного козацтва — Запорізьку Січ, отамана Нестора Махна, загони якого формувалися у Гуляйполі, визвольні перегони Української повстанської армії, які були найтривалішим опором тоталітарному радянському режиму.

З історії ми маємо певний стереотипний образ партизанів як організованих груп людей, що ховаються у лісах, землянках, лісових криївках, періодично виходять для здійснення завдань і повертаються у свої земляні сховки. Такий спосіб життя вели українські партизани на заході та півночі України під час Другої світової війни, бо цьому сприяла лісиста місцевість.

Втім, історія пам’ятає і повстанський рух проти більшовиків, який діяв в Україні у 20-х роках минулого століття. Повстанські загони саме на півдні України були дуже потужними і завдавали численних втрат ворогу. На переважно степовому півдня партизани не могли ховатись у лісах, тому доводилось проводити збори в підвалах сільських хат та інших місцях, а інформацію передавали через зв'язкових.

Через сто років південь та схід України знову сколихнув потужний повстанський рух, зрештою і ворог не змінився – все ті ж росіяни, що прагнуть знищити українську державність.

Сучасні українські партизани стали справжнім символом національного спротиву російському агресору.

З українським патріотичним спротивом загарбники зіткнулися буквально з перших днів вторгнення. Наразі йдеться, щонайменше, про сотні публічно відомих фактів боротьби з окупантами: від розклеювання листівок до знищення живої сили і техніки росіян.

Нагадаємо найбільш медійні з них. Так відома історія про те, як наприкінці лютого − початку березня 15-річний Андрій Покраса допоміг ЗСУ знищити колону російської техніки на підступах до Києва. У ряду резонансних акцій, вчинених  невідомими патріотами, є підрив військового авто в Херсоні, у якому загинули четверо росгвардійців; допомога у знищенні бази  «вагнерівців» у окупованому Первомайську;  підрив російського ешелону із військовою технікою в Мелітополі.

Завдяки  обережним вилазкам та розвідці місцевих мешканців ЗСУ вдавалось завдавати точні удари по місцях скупчення росіян і їхньої техніки на Сумщині і Київщині. У квітні українська розвідка повідомила про партизана на з позивним «Вовк» – місцевого мисливця, який робив вилазки у ліс і розвідував позиції ворога. Завдяки «Вовку» вдалося знищити 12 росіян з бронетехнікою.

Нині визначальний чинник успішності партизанського руху — координація за допомогою, скажімо, месенджерів, певних сучасних систем зв’язку, які важче зламати й прочитати. Це дає можливість створювати мережеву тактику діяльності таких груп. Вони можуть бути різної чисельності й часто не знати про існування одне одної.

Такі мережі, безперечно, координують військові — Сили спеціальних операцій Збройних Сил України, без яких було б надзвичайно складно так самоорганізуватися.

Сьогодні рух опору використовує різні тактики, зокрема замахи на життя зрадників, підрив залізничного мосту між Мелітополем і Токмаком — це диверсійна робота класичного партизанського типу. Але при цьому не обов’язково партизанам проживати десь у криївках, переховуватись у лісах, вони можуть перебувати у містах.

Крім воєнної, або якщо коректніше казати, військової боротьби з окупантом, проукраїнське населення вчиняє й ненасильницький спротив, який проявляється в непокорі, солідарності людей, інформуванні ССО про дислокацію ворога, розклеюванні антиросійських агітаційних листівок.

На сьогодні український партизанський рух багато в чому реалізує на практиці те, про що писав автор семитомного посібника з ведення партизанської війни «Тотальний опір», швейцарський майор Ганс фон Дах. Зокрема він висвітлив своє бачення на тактику малої війни проти окупантів силами цивільного населення.

Командування ССО Збройних Сил України на своїй офіційній сторінці у Facebook зазначило, що «нині у складі Сил спеціальних операцій діє потужна мережа, до якої входять підготовлені загони так званих партизанів… Бійці цих підрозділів з перших днів вторгнення й донині працюють на окупованій території по всій Україні, проводять розвідку в тилу противника, здійснюють диверсійні заходи тощо.

Результати їхньої роботи — це знищені особовий склад і техніка противника, командні пункти та шляхи сполучення, вдале перешкоджання просуванню ворожих військ».

І дійсно — чи не щодня ми читаємо у ЗМІ та соціальних мережах про успішні дії нескорених українців, які залишившись на тимчасово захоплених рашистами територіях, продовжують чинити опір терористичній зграї. Замахи на військових рф, зрадників та колаборантів, що працюють на агресора в окупаційних адміністраціях, вибухи на залізницях, підриви мостів, інші диверсії, поширення антиросійських листівок свідчать про високу активність українських партизанів.

Наші  партизани не лише завдають супротивнику відчутних воєнних втрат, а й суттєво деморалізують агресора та його посіпак.

Партизани зараз активно протидіють росіянам на всій окупованій території, особливо помітно це на півдні. Серед них є і професійні військові, і пересічні мешканці, вони допомагають нашій армії достовірною інформацією про військові склади і скупчення російських окупантів. Самі ж партизани зосереджені на диверсіях і знищенні колаборантів. Розмах українського підпілля сягнув такого рівня, що росіяни мають серйозні проблеми зі спробами встановити контроль над окупованими територіями.

Іншими стали методи боротьби, збору інформації та завдяки сучасним технологіям – комунікація, адже роль зв'язкових зараз виконують смартфони. Життя сучасних партизанів мало чим відрізняється від побуту співгромадян: вони ходять на роботу, ведуть цілком нормальний, цивільний спосіб життя. Лише час від часу, зазвичай у вечірню пору доби, виконують певні завдання.

«У всіх є схрони – місця з одягом, зброєю, вибухівкою, засобами зв'язку. Під ранок ми повертаємось, роздягаємось і заходимо в міста та живемо як пересічні громадяни», – розповідає ZAXID.NET Володимир Жемчугов, який заснував партизанський рух на Луганщині ще у 2014 році та зміг провести десятки успішних операцій. Через три роки, у 2017-му, він отримав звання Героя України.

Тоді партизанський рух розвивався спонтанно і не зміг перетворитися на серйозну силу. Проте у 2016 році був створений елітний підрозділ ЗСУ, одним з напрямків якого є організація і координація збройного підпілля – Сили спеціальних операцій (ССО). І лише у травні 2021 року парламент прийняв закон «Про основи національного спротиву», який став юридичною опорою для нової хвилі партизанського руху.

Сьогодні ССО координує дії як своїх спеціально навчених бійців для виконання складних операцій, так і місцевих партизанів – патріотично налаштованих мешканців окупованих територій, які допомагають знищувати російських військових і колаборантів. Усі, хто бере участь у підпільній боротьбі, є учасниками руху опору. У цій війні партизани мають два головних завдання: розвідка і збір достовірних даних про пересування окупантів і розташування їхніх складів і казарм, а також – знищення колаборантів. Обидва завдання сучасним партизанам, як виявилось, цілком під силу.

Більшість сучасних партизанів – це молоді люди, які вирішили доєднатись до руху опору уже після того, як їхні міста опинились під окупацією, пояснює Володимир Жемчугов у розмові зі ZAXID.NET. Їхньою перевагою є те, що ці люди не підпадають під підозру спецслужб РФ – вони мають місцеву прописку, їх немає у списках патріотів, атовців чи активістів, за якими росіяни тероризують місцевих мешканців.

«Це люди, які щось втратили, які побачили, що таке «рускій мір», у когось з них загинули родичі. Ця нова хвиля людей, які мотивовані не грошима, а помстою, боротьбою за справедливість. Вони виїжджали з Херсонщини, Запорізької, Миколаївської та інших областей на підконтрольну Україні територію, де пройшли спеціальні курси і повернулися на свої місця перебування. І вони почали чинити цей опір», – каже Володимир Жемчугов.

Зараз партизанський рух активно діє на півдні України. У Херсоні, який перебуває під російською окупацією з початку війни, усе почалося з мирних акцій протесту – люди масово збиралися у центрі міста і показували бажання бути частиною України. Цю хвилю протестів організовував рух «Жовта стрічка», який почав діяти окупованому місті з кінця лютого. Зараз організація налічує близько 100 активних учасників, вони координуються через соцмережі, месенджери, використовуючи VPN.

«Наші мітинги– це, напевно, одна з причин, чому росіяни перенесли референдум про створення «ХНР», 9 травня ми організували протести в Новій Каховці, Херсоні, Енергодарі, Бердянську. З того часу сформувалася команда, яка діє зараз, ядро з прихильників, які перебувають на тимчасово окупованій території України, – айтішники, волонтери. Ми прописали для себе стратегію. Вона не містить супердовгострокових дій – ми діємо згідно з обставинами», – на умовах анонімності https://grnt.media/interview/mu-gotuyemo-syurpryzy-rashystam-u-krymu-intervyu-z-koordynatorom-sprotyvu-okupovanyh-terytoriyah/">каже координатор руху опору «Жовта стрічка».

Ця організація займається лише інформаційним супротивом: окрім акцій протесту, члени «Жовтої стрічки» друкують та поширюють листівки, плакати з погрозами окупантам та закликами до боротьби по всій окупованій частині України, у тому числі в Криму.

Зараз рух опору в Херсоні має іншу, більш предметну складову: херсонці активно співпрацюють з ЗСУ і передають українським важливу інформацію про місця, де окупанти зберігають боєприпаси, де розташовані їхні штаби і хто з місцевих погодився на співпрацю з ворогами. Координують роботу партизан представники військової еліти, такі як генерал-майор Дмитро Марченко з позивним «Марчелло», який керував обороною Миколаєва, а нещодавно став одним із лідерів партизанського руху на півдні.

Саме завдяки партизанам ЗСУ вдалося знищити 11 липня російський склад зі зброєю та боєприпасами у Новій Каховці. Пожежа та вибухи боєприпасів тривали декілька годин, а Росія традиційно так і не визнала своїх втрат. Останнім часом все частіше ЗСУ влучають у склади та військові частини окупантів на Херсонщині, що теж свідчить про якісну розвідку.

Більше того, херсонські партизани не лише займаються розвідкою, але і виконують конкретні завдання. За останні два місяці в окупованих містах зафіксували десятки вибухів, внаслідок яких загинули або постраждали місцеві колаборанти.

Неофіційним центром українського партизанського руху вважається Мелітополь. Американський Інститут вивчення війни ISW навіть позначає Мелітопольський район на картах бойових дій як зону, де російські війська не мають повного контролю за ситуацією і діє активний партизанський рух.

Починаючи з травня, партизанський рух у Мелітополі лише наростає, попри постійні викрадення цивільних людей та тортури, які влаштовують росіяни. Зараз у Мелітополі та ближніх селах ЗСУ б'ють по військових базах та місцях скупчення росіян, отримуючі точні дані від місцевих партизанів. Також час від часу на вулицях міста знаходять тіла російських військових.

Один з найбільш показових дій руху опору у цьому районі – підрив залізничного мосту біля села Якимівка 28 квітня. Саме через цей міст російські окупаційні війська залізницею постачали військову техніку і боєприпаси із Кримського півострова на материкову частину України. «Зруйнований міст – результат роботи групи Руху опору ССО України», – було сказано в повідомленні командування Сил спецоперацій після підриву моста.

Підриви логістичної інфраструктури у Мелітополі відбуваються регулярно: партизани підірвали бронепоїзд окупантів та уже здійснили декілька диверсій на залізниці.

«В Мелітополі та поблизу міста чергова пекельна ніч для рашистів – одразу по трьом територіям. Перше – лунали вибухи й засвідчено дим на аеродромі Мелітополя, який окупанти безуспішно намагаються відновити після атак ЗСУ. Друге – було чутно вибухи у східному напрямку від міста поблизу села Костянтинівка. Третє – пошкоджена залізнична інфраструктура у Мелітопольському районі, яка використовувалася окупантами для перевезення військової техніки та особового складу в напрямку м.Василівка та м.Токмак. Це значно ускладнює логістику ворога», – розповідав  про один з таких випадків мер міста Іван Фед оров.

Починаючи з травня, активізувався рух партизанів і в інших окупованих містах Запоріжжя. Осередок партизанського руху розпочав свою роботу і в окупованому Криму, який росіяни перетворили на свою військову базу та наносять звідти удари по материковій Україні. Наразі дії підпілля в Криму обмежуються лише поширенням патріотичних листівок, але хтозна, що буде далі?

Отже, аналізуючи останні повідомлення в мас-медіа, можна зробити висновок, що поступово набирає обертів партизанський рух у тимчасово окупованому Криму та навіть у російській федерації та підпорядкованій їй білорусі.

Зокрема постійна представниця Президента України в Автономній Республіці Крим Таміла Ташева в ефірі Громадського радіо сказала, що антивоєнні активісти «і шини проколюють в автомобілях, де є Z-символіка, і військкомати підпалюють, і лавки у парках розмальовують… За її словами, за правильної комунікації з українського боку такі акції можуть тривати». Наразі  відомо про понад 100 таких випадків.

Підпілля сьогодні  стало важливим елементом національного спротиву. Звичайно, рух опору й способи його організації — це тема вкрай утаємничена. Зі зрозумілих причин, повну інформацію ми зможемо отримати лише після остаточної перемоги, проте окремі випадки стають публічними і сьогодні.

Ми всі впевнені, що після закінчення цієї війни, після нашої Перемоги досвід нашого руху опору також буде досліджений і буде цікавим для вивчення арміями світу. що вже вивчається, як українці, використовуючи різноманітні месенджери, телеграм-боти, інші канали, діляться інформацією про дислокацію, пересування частин і підрозділів російських військ. Будуть нові книги, нові публікації.

А поки що завітайте до бібліотеки та познайомтесь з літературою про партизанський рух минулих часів.

Базима, Г. Я. Слідами великого рейду: спогади партизана / Г. Я. Базима. – К. : 1977. – 399 с. Автор цих спогадів – колишній начальник штабу Путивльського партизанського загону, а потім легендарного з'єднання, яким керували С. А. Ковпак та С. В. Руднєв.

Вершигора, П. П. Рейд на Сан и Вислу / П. П. Вершигора. – К.: 1987. – 247 с.

Кизя, Л. Є. Вирушали в похід партизани : документальна повість / Л. Є. Кизя. – К.: 1972. - 283 с.

Ковпак С.А. Від Путивля до Карпат. – К.: Політіздат, 1973. – 184 с. Книга двічі Героя Радянського Союзу Сидора Артемовича Ковпака розповідає про героїчну діяльність Сумського партизанського з′єднання. В 1942 році воно здійснило похід з Брянських лісів на Правобережну Україну, а в 1943 році – легендарний Карпатський рейд. Про їх безсмертні подвиги і розповідає книга.

Наумов, М. Западный рейд. Дневник партизанского командира / М. Наумов, лит. обработка Н. В. Сидоренко. – К.: Политиздат Украины, 1985. – 283 с.: ил.

 Федоров О.Ф. Остання зима/Літ.запис Є.Шатрова; перекл. З рос. А.Шияна; фото Я.Давидзона. – К.: Політіздат України, 1982. – 337 с. Книга “Остання зима” знайомить читача з найбільш цікавими моментами боротьби партизанського з′єднання на Волині взимку 1943 – 1944 років і з героями цієї боротьби.

Це лише  деякі книги про партизанський рух у роки Великої Вітчизняної війни. Запрошую до книгозбірні, де на вас чекає багато цікавих книжок на цю тематику.

Перелік використаних джерел:

https://armyinform.com.ua/2022/07/20/suchasni-partyzany-symvol-sprotyvu-ukrayinskogo-narodu-rashystskij-navali/

https://armyinform.com.ua/2022/07/18/nashi-partyzany-zavdayut-vorogu-vidchutnyh-vtrat-i-suttyevo-demoralizuyut-agresora/

https://zaxid.net/statti_tag50974/

 

222

333