Небо плакало разом з нами…

   Сьогодні, 24 лютого 2026 року, у День Національної молитви за Україну, на Алеї пам’яті Героїв-випускників відбулася спільна молитва та покладання квітів і лампадок.

    З самого ранку йшов дощ. Небо було сірим і важким. Здавалося, що сама природа розділяє наш біль. Краплі дощу тихо падали на землю, на молоді туї, висаджені матерями загиблих Героїв, на лампадки, що тремтіли від вітру… Небо плакало разом із нами.

   На заході були присутні матері, батьки, сестри наших випускників - Колпаковського Миколи, Стадника Володимира, які віддали своє життя за Україну. У їхніх очах - невимовний біль. У їхніх серцях - безмежна любов. Вони стояли поруч із нами, сильні й гідні, як і їхні сини.

   Алея пам’яті - це не просто місце. Це простір тиші. Простір вдячності. Простір, де кожне дерево - жива історія. Туї, висаджені материнськими руками, стали символом вічності. Бо пам’ять - не зникає. Вона росте. Вона укорінюється. Вона живе. Під час молитви кожен подумки звертався до Бога зі своїми словами: за Україну, за воїнів, за мир, за силу вистояти. Ми молилися разом - як одна родина, як одна громада, як одна країна.

   Лампадки, запалені на Алеї, світили навіть під дощем. І в цьому було щось дуже символічне: світло пам’яті не гасне. Його не здолати ні вітром, ні темрявою. Сьогодні ми ще раз усвідомили: Герої не йдуть у небуття. Вони залишаються у нашій пам’яті, у наших справах, у наших молитвах. Нехай дощ змиє біль, але не зітре пам’яті. Нехай сльози стануть зерном надії. Нехай Україна, за яку вони віддали життя, живе й розквітає. Бо пам’ять буде жити вічно. Так само, як і Україна.

Михайло Живиця